Танец меняет жизнь к лучшему

Обіцяла вистояти, очерк
Танец живота, эссе
Вальс, стихотворение

Обіцяла вистояти

 

 Як морально підтримати онкохворого і вижити після його смерті. Вистояти у важких обстави­нах допомогли велика любов і віра, а також поради валеолога, психолога і... за­няття  танцями. Про це - у матеріалі, який ми вам пропонуємо.

    З Миколою я познайомила­ся на танцювальному майдан­чику, й наші побачення відбу­валися саме там. Перший тур вальсу - завжди був його. Проте, коли мене запрошував хтось із знайомих зі школи бальних танців, яку я відвіду­вала в юності  (школою керував заслужений артист Ук­раїни Григорій Чапкіс), не могла їм відмовити. Зрозу­міло, що Миколі це не дуже подобалося. Він мовчки спос­терігав за нами, а одного раз попросив: „Навчи! Я хочу так танцювати, щоб у тебе навіть не виникало бажання танцю­вати з кимось іншим..." І ми почали тренування. Микола був наполегливий, а я терплячою. Одне па доводилося повторювати разів зо 20. Уявіть: люди­ні за шістдесят, а вона опановує техніку не лише танго й вальсу, а й румби, ча-ча-ча, рок-н-ролу... Вряди-годи ми брали приватні уроки й досягли певних успіхів. Влітку, коли танцювали у кав"ярні у Гідро­парку, нам не раз аплодували. І не лише люди старшого й середнього віку, а й молодь. Якось офіціант приніс пляшку шампанського. Ми здивувалися, бо не замовляли її. Виявилося, що це подару­нок від чотирьох чоловіків, які сиділи за сусіднім столиком і в такий спосіб хотіли висловити своє захоплення. Нам дару­вали і квіти, і компліменти...

     Коли звучала гарна музика й прихо­дило натхнення, здавалося, ми летимо над землею, ледь торкаючись ногами паркету. Це незабутнє почуття польоту! У танці зливалися наші душі... Отак  я знайшла свою долю.

     Ми почали жити разом. До Миколи в моєму житті була чорна смуга, коли піс­ля втрати коханої людини я перестала спати. Лікарі довго боролися за моє жит­тя. Вилікували, проте суворо наказали берегтися: завелике хвилювання - і без­соння може повернутися знову. Микола про це знав і оберігав мене, як кришта­леву вазу. Одного разу, повернувшись з роботи, я не застала Миколи, побачила, що немає його речей. На столі знайшла записку: „Все поясню". Під час зустрічі почула: „Я приречений, сьогодні мені поставили діагноз - рак. Моя перша дів­чина померла від цієї хвороби і я по собі знаю, як то тяжко доглядати онкохворого. Житиму у дочки - не хочу ризикувати твоїм здоров"ям". Для мене це була катастрофа. Я усе життя мріяла зустріти саме таку люди­ну, як Микола, і тепер відмовити­ся від неї? Я твердо сказала: „Пізно, ми з тобою вже одне ціле. Повертайся. Я вистою".

     Рідні й знайомі застерігали: „Що ти собі думаєш? Ти ризикуєш своїм здоров"ям, зрештою, ти ри­зикуєш заразитися на рак". Але я не думала - я кохала, а хто не ри­зикує, той не п"є шампанського.

    І Микола повернувся. Я пила оте шампанське всі п"ять наших спільних років, що проминули, як одна мить, як дивовижний сон. Ми почувалися молодими й досягли гармонії в усьому. Микола мене обожнював і підняв на ви­соченний п"єдестал. „Я такий щасливий! Я тільки зараз почав

 по-справжньому жити", - не раз я чула від своєї онкохворої половиночки. Я казала собі: „Треба радіти кожному дню, кожній хви­лині". Я казала Миколі, перефра­зовуючи Сент-Екзюпері: „Ми від­повідаємо за тих, кого приручи­ли. Ти мене приручив і тепер му­сиш боротися за життя, бо ж ме­ні без тебе буде погано".

    Щоб опанувати страх перед майбутнім, я навіювала і собі, і чоловікові приблизно таке. Цілковито здорова людина може несподівано потрапити під авто і рапто­во померти. Проте ми не чекаємо на ав­токатастрофу. Треба жити, а не чекати найгіршого, ніхто не знає, скільки кому відведено. Та й медицина розвиваєть­ся: може, не сьогодні - завтра буде ви­найдено якісь дієві ліки.

    Щоб подолати страх перед імовір­ним сильним болем, я запевняла: „Як­що (саме „якщо", а не „коли"!) не вдас­ться здолати хворобу, я подбаю, щоб то­бі кололи наркотики з такою періодич­ністю, аби ти не встиг відчути болю. Я ж і сама вмію робити уколи". Проте, коли лиха година настала, Микола не дозво­лив собі уколоти жодної ампули нарко­тичної речовини. Ми комбінували знебо­люючі препарати, збільшуючи дозу. Чловік розумів, що наркотик поступово змінюватиме його свідомість, а він ві­рив в одужання і хотів зберегти її неушкодженою. Своєрідним наркотиком для нас були танці.

      Щоб цілковито не зосереджуватися на хворобі, ми і далі танцювали. Влітку, пізно ввечері, ми репетирували на ганку сусідньої школи, а взимку за п"ять гри­вень охоронець збудованого, але не за­селеного будинку, надавав нам можли­вість тренуватися у парадному.

     Борючись із Миколиною недугою, ми перепробували все, що могла дати офіційна медицина. Після кожного ме­тоду лікування я підтримувала Миколу: "Не падай духом. Ми ще не все спробу­вали. Ще маємо резерви". Далі ми взя­лися за нетрадиційні методи оздоров­лення. Відвідували Київський валеоцентр, що в Гідропарку, де  цілий рік (навіть у люті мо­рози) купалися у Дніпрі, щоб підняти імунітет. Купалися обоє -  бо мені в цій боротьбі за Миколине життя потрібні були сили. У Валеоцентрі  я дізна­лася про лікувальні властивості голоду­вання. Спершу спробувала на собі, а по­тім допомагала чоловікові, який жив ли­ше на травах і соках цілих 42 дні.  Ми знали людей, які так врятувалися, і спо­дівалися, що оті кляті ракові клітини зруйнуються. Спеціальна дієта... Індій­ська нетрадиційна медицина аюрведа... Сеанси спочатку Алана Чумака, пізніше - народної цілительки Галини Стаховської... Фітотерапія... Останнім був ме­тод Шевченка... Аби ж то ми захопили страшну недугу з самого початку!..

     Хвороба прогресувала - а ми танцю­вали. Метастази в кістках - а ми танцю­вали. Метастази в легенях - повільно, але ми все-таки танцювали. Танець да­вав розраду й почуття польоту. Це неза­бутнє почуття польоту...

     У коридорі лікарні перед операцією Микола відпрацьовував техніку віден­ського вальсу. В його палатній тумбочці на горішній полиці лежали шприци та ампули, а на нижній - танцювальне взут­тя й маленький магнітофон, Я приходила щодня і ми тренувалися, хоч потроху. На­віть кілька разів брали уроки, заняття відбувалися у лікарні. Щоправда, це був не рок-н-рол, не вальс і не ча-ча-ча, бо у швидкому темпі Микола танцювати вже не міг. Нам залишалося тільки танго. Крововиливи під шкіру, набряки, задиш­ка... А Микола танцював... Ми робили часті перерви, відпочивали. Коли Микола танцювати зовсім не міг і йому було важ­ко навіть ходити, він подумки повторю­вав композицію танго. Поруч на ліжках цілими днями вилежувалися люди з куди менш серйозними недугами, а він з останніх сил підводився, йшов на прогулянку. Хо­див, щоб не втрачати форму: спочатку - навколо лікарні, згодом - навколо клум­би з квітами, троє кіл, двоє, одне... Ос­танні три дні Микола геть не міг ходити. Останню ложку суміші Шевченка проков­тнув за день до смерті. Лікувався - поки міг ковтати, танцював - поки міг рухати­ся. Помер, але помер з вірою в одужан­ня, з мрією про часи, коли знову зможе вийти на паркет.

     На одній з лекцій у Валеоцєнтрі прозвучала така думка: „Треба все сприймати через "дякую". Упала, вда­рилася - дякую, що не розбилася". Та як через дякую сприйняти смерть? Микола лежав нерухомо кілька днів, а деякі хво­рі лежать (і страждають) роками. Він фактично, як кажуть у народі, до могили своїми ногами дійшов. Помер спокійно, як заснув - не мучився. Як за це не по­дякувати долі? Сумую, що Микола пішов із життя, але я щаслива, що він у моєму житті був.

     Я зробила для Миколи все, а тепер мусила рятувати себе, щоб не зламати­ся, падаючи з отого височенного п"єдес­талу, на який підняв мене чоловік. Од­ній утриматися важко. Спираючись на знання, набуті у Валеоцентрі, на поради психолога-психотерапевта  (її тел. 095-389-11-11, Руслана Федорівна ), а також на книжечку „Терапія горя" під редакці­єю Карен Катафіасз, подаровану мені у Міжнародному гуманітарному центрі „Розрада", я виробила для себе страте­гію виживання без своєї половинки. Перше і головне - дослухатися до свого серця, робити те, що підказує воно, а не те, чого чекають від мене інші. Так, прийнято наступного після похорону дня йти на кладовище. Щоб труїти себе? Але ж Миколи там немає: тіло - то одежа, а душа його - зі мною. „Будьте ближче до людей, вам необхідна їхня присутність, турбота, увага..." - радить Карен Ката­фіасз, - і я наступного дня вийшла на роботу. Щоправда, аби працювати, до­водилося докладати чималих зусиль. Примушувала себе стежити за здо­ров"ям. Коли з"явилися перші ознаки по­рушення сну, вечорами блукала вулиця­ми - дихала повітрям, а повертаючись додому, набирала у ванну теплої води, додавала кілька крапель лавандової олії, випивала чашечку заспокійливого чаю з м"ятою, вмикала музику для роз­слаблення і запалювала свічку. Вже в ліжку продивлялася відеокасету А. Чу­мака і поступово засинала.

     Коли втрачаєш дорогу людину, хо­четься повсякчас дивитися на її фотографію. Але очі такі живі... Вони пронизують душу... Втрачається почуття ре­альності... Я заховала фотографії. Хо­четься подумки повертатися до кохано­го, прокручуючи, як у кіно, епізоди спільного життя. Ці спогади завдають ще більшого болю. Як зупинити оту кі­нострічку? "Людина повинна керувати своїми думками, а не думки - люди­ною", - читаю у конспекті однієї з лек­цій, які я відвідувала у Валеоцентрі. Психо­логи радять: щоб не думати про чорного ведмедя, треба думати про білого. Щоб не копирсатися у своєму житті, треба зануритися в чуже. Я почала система­тично відвідувати театри, концерти, бра­ти на прокат відеокасети з фільмами драматичного змісту - занурювалася в чуже життя.

     А ось ще одна інформація, яку я по­чула на лекції. Тяжкохворий американ­ський психолог Норман Конзис закупив усі найкращі кінокомедії і, переглядаючи їх, реготав від душі. Лікування сміхом... Чого б не спробувати й собі? „ Це не прий­нято, ще недостатньо часу минуло від дня смерті. Що подумають люди?" - казав мені дехто. „Ігноруйте спроби інших по­радити вам, як відчувати і як довго від­чувати" - прочитала я в книжечці „Терапія горя" і, не вагаючись, взяла квиток на концерт гумориста Максима Галкіна.

     Проте концерти, вистави, фільми - то пасивне споглядання. А його не до­сить. І я взялася допомагати своїм родичам ремонтувати їхні квартири. Підібрати шпалери, світильники, кахлі, щоб усе було гарно й гармонійно - це вже твор­чість, а творчість захоплює цілковито.

     „Будьте з тими, хто також сумує. Ви розкажете свою історію та поділи­те розуміння серця, що глибше за сло­ва" (Карен Катафіасз). У однієї моєї знайомої помер батько. Боляче було на неї дивитися. Вона аж скам"яніла від го­ря. Я розповіла їй, як лікую своє горе, і допомогла вистояти.

     "Плачте. Ваші сльози свідчать про вашу любов. А сльози, зумовлені лю­бов"ю, приносять полегшення та зцілен­ня" (Карен Катафіасз}. І я плакала. Од­ного разу, плачучи, йшла вулицею і зупи­нилася перед вивіскою: „Спортивний клуб „Пума"”. О, це те, що мені зараз треба. Коли людина в горі, вона має не зосереджуватися на своїх сумних думках, а рухатися, фізично навантажувати­ся. Походжу до тренажерної зали.  Виявилося, що в „Пумі” є група танцюваль­ної аеробіки. Отож доля знову привела мене до танцю. Заняття відбувалися ці­каво і на якусь годину горе відпускало мене, та дорогою додому сльози душили. Скільки йшла, стільки й плакала.

     Знесилена горем, я змушена була взяти відпустку й податися до санато- рію, що в Миргороді.  Ми з чоловіком саме у Миргороді проводили всі свої відпустки, бо ж там - найкраща в Україні танцювальна зала. Принаймні, в Києві такої  немає. Ми завжди приходили першими. Спогади... спогади... Знову сльози. Але я собі сказала: „Така дорога путівка, плакати треба було вдома...  безкоштовно" і опанувала себе.

     В їдальні до мого столика посадили  дівчину років двадцяти п"яти. Вона ремствувала на нудьгу в санаторії: кіно,  телевізор, телевізор, кіно - ось і все дозвілля.  

 - А чому ти не ходиш на танці?  

 - Я не вмію і соромлюся свого невміння. Мені ведмідь на вухо наступив.

 Я згадала себе. В дитинстві тренер з художньої гімнастики порадив мені залишити заняття, бо я була не перспективною - не мала почуття ритму. У   свої 25 я нажила цілий букет комплексів. Дуже не любила свята, адже не   вміла ані заспівати, ані щось цікаве  розповісти, ані затанцювати. Щоб позбутися отих комплексів, я й пішла до    школи бального танцю. І позбулася.              Тепер переді мною в санаторії сиділа молода людина з такими самими проблемами. Чого б їй не допомогти? Із натхненням почала вчити, терпляче і наполегливо. Бачила наслідки своєї праці й раділа. "Допомагаючи іншим, ми допомагаємо собі. Що віддав, то твоє" - так нас навчали у Валеоцентрі. Повернувшись  до Києва, помітила, що мене вже не душать сльози після занять танцювальною  аеробікою. Стало трішечки легше. Зроблено ще один крок до зцілення.

   Якось після тренування я запитала у свого інструктора: " Чому ви обрали саме таку професію?" Відповідь цієї маленької дівчинки - студентки Інституту фізкультури - запала мені в душу: " Хтось же повинен дбати про здоров"я нації! " 

    „Розпочніть нові справи, пов"язані   з минулим. Завдяки їм ви будете зберігати в пам"яті близьку людину навіть тоді, коли у вашому житті почнеться новий етап". Це висловлювання Карен   Катафіасз наштовхнуло мене на думку викладати танці літнім людям. І от вподовж понад 13 років  викладання заповнює емоційну порожнечу, яка утворилася після смерті чоловіка. 

    Ми з Миколою ніколи не танцювали, якщо звучала „ніяка” музика. Нас надихала лише мелодійна, дуже лірична або дуже запальна. Саме таку музику я підбираю для своїх уроків. Завдяки їй щоразу, коли розпочинаю урок, мене охоплює піднесений, радісний настрій, подібний до того, який з”являвся, коли ми з чоловіком  кружляли у вальсі. Цей настрій передається моїм ученицям. А їхній - повертається до мене і... лікує.

    „Дозвольте собі мати гарний нас­трій, сміятися з друзями, весело про­водити час. Жити повноцінним жит­тям - не означає зрадити пам"яті, а ли­ше виконати обіцянку, дану людині, яка бажала Вам лише всього найкращого (Карен  Катафіасз). А я ж саме таку обіцянку дала Миколі, сказавши: „Вистою!” От і стараюсь.

                                                            Тетяна Борисівна, інструктор з оздоровчих танців і гімнастики для жінок середнього і старшого віку

 

                        Мамочка, купи собачку!

                               Как я нашла и потеряла друга

 

   - Купи собачку! Ну, мамочка, пожа-а-а-луйста, купи...

   -Нет, дедушка категорический противник собак – щенок будит его раздражать лаем и беготней. Дедушка старенький, постоянно болеет. К нему нельзя не прислушиваться.

   Это была правда. Но была и другая правда: для меня в то время (сыну-школьнику, Андрюшке, было 12 лет) слово «собака» ассоциировалось только с глистами, блохами, грязью в квартире, дополнительными хлопотами и, что немаловажно, лишними расходами.

   После дедушкиной смерти мой школьник выждал ровно три дня и опять: «Мама, купи собачку! Ну, мамочка, ну, пожа-а-а-луйста».

   Теперь  у него появился  веский аргумент: «Я прихожу со школы – дедушки нет, дом пустой, мне так одиноко…»

   Материнское сердце дрогнуло, и я начала думать в направлении «купить».

   - Буду сам все делать: выгуливать, кормить, подметать пол, вычесывать и даже покупать дешевое мясо – у моего друга папа мясник, - продолжал клянчить Андрюша.

    Из всех его обещаний для меня самым важным было «выгуливать». Образ жизни сына здоровым назвать было нельзя: школа, затем диван + магнитофон. И никакая сила не могла заставить его выйти на воздух. Я переживала. А тут –  обещание «выгуливать». Здоровье сына – превыше всего, и решение было принято: «Покупаем!».

   Совет родителям, как правильно поступить в такой ситуации, дам в конце этого рассказа. А пока продолжение нашей истории.

   Купили овчарку (три мои зарплаты). Сын с нежностью спрятал этот маленький черный пушистый комочек за пазуху (зима была лютая), и мы поехали домой. Дома, как только малыша опустили на пол, он начал скулить. Брали на руки – затихал, опускали на пол – опять скулил. Да так жалобно… Скучал за своей мамой.

   Мы носили его по очереди, как папа с мамой ребенка. Ночью «мамой» была я, ведь сыну завтра в школу, да еще выгуливать нового члена семьи. Когда совсем выбилась из сил, сняла наволочку со своей подушки (мой запах), положила ее на коврик рядом с диваном. Щенок улегся на нее, а я  стала тихонько его поглаживать. Затих, уснул…

   Сынок подхватился ровно в шесть, быстро собрался на прогулку. Я обрадовалась: наконец погуляет ребенок. Но, как выяснилось, слишком рано обрадовалась.

  -Мы на луг» - сообщил он.

   - Погуляйте во дворе. Темно, на лугу много бомжей, еще отнимут щеночка, - сказала я.

  -  Не волнуйся, не отнимут. А на лугу свежий воздух, - таков был ответ.

     Мое утро начиналось с волнений. Но, надо сказать, волнения эти были не долго, где-то с неделю. Теперь по утрам  мой школьник успевал только вывести щенка по нужде во двор и все.

   Были и другие проблемы – Рута (так назвали собаку) ничего не желала есть. Вообще ничего! Неужели нам продали больное животное?

   Звоню хозяйке Рутыной мамы. «У меня муж, двое  маленьких детей и семеро щенков –  не было времени собачек приучать  к  супчикам, кашкам  и творожку. Вы перекрутите мясо на мясорубке, сделайте шарики, – будет есть с удовольствием», –такой я получила совет.  

   Действительно, мясной шарик Рута съела за секунду. Приучать к немясной еде пришлось мне. Ставлю мисочку с молочной кашей перед щенком. Не ест, – прячу в холодильник. Перед следующим кормлением разогреваю. Снова не ест, -  опять в холодильник. Но она же, маленькая, скулит от голода – жалко. На вторые сутки уже сердце разрывалось от жалости. Плюс тревога вдруг погибнет?  

      Иду в кинологический клуб. Мне задают риторический вопрос: «Вы сможете прокормить сына и собаку на свою редакторскую зарплату?»   Получаю совет: «Если собака будет есть одно мясо, вам с сыном останется только каша. Решайте. Еще ни одно животное не погибло от голода,  когда перед ним еда».

   Мне предстояло проявить твердость. Спасибо этому кинологу, теперь у нас собака ела все: не только мясо, рыбу, творог, кашу, но даже морковку (с удовольствием!), огурцы и капусту.

   По поводу обещания сына «выгуливать»… Да, первое время после школы он гордо водил свою овчарочку по массиву на зависть одноклассникам. Постепенно прогулки становились все реже и реже, короче и короче.  А я все больше и больше привязывалась к этому чудесному животному.

   Рута стала моим вторым ребенком. А как растить ребенка без прогулок? Я и с Андрюшей, когда он был маленьким, все свободное время старалась проводить на свежем воздухе. Хотелось, чтобы рос здоровым…

    Выгуливание Руты по утрам на лугу постепенно стало моей обязанностью («мы в ответе за тех, кого приручили»), а затем переросло в потребность.

   Во время прогулок мы играли, я ее дрессировала (она это очень любила), занималась спортивной ходьбой, любовалась природой, слушала птиц. Шутила: «Рута меня выгуливает  при любой погоде». Благодаря этим прогулкам я стала реже болеть простудными заболеваниями. Дома собака ходила за мной хвостиком. Я возле компьютера – она рядом, я возле телевизора –  и она со мной. А эта грусть в глазах, когда уходишь на работу!.. А радость до потолка, когда возвращаешься! Невозможно забыть! Спасение от одиночества. Как это нужно в жизни! «Чем больше я узнаю людей, тем больше люблю собак». Ведь они нас любят безусловной любовью: не за что-то, а просто за то, что мы есть…

   Но, к сожалению, за все приходится платить.

   Собачий век короткий. Рак. Операция. Еще восемь месяцев счастья. А затем метастазы в легкие. Рута скулила и металась по квартире, задыхаясь. Ветеринар вынес вердикт: в легких жидкость.

   Я в университете изучала медицину и прекрасно понимала, что это неизлечимо. Мне на всю жизнь запомнились слова ветеринара: «Могу сегодня откачать жидкость, но это избавит собаку от мучений лишь на очень короткое время, затем опять надо будет откачивать и откачивать. Подумайте, зачем мучить животное? Советую усыпить…»

    Опять от жалости к любимому животному мне предстояло проявить твердость.

   Рута знала не только команды «ко мне», «сидеть», «лежать», «стоять», «рядом», «голос».  Перед сном я всегда говорила  ей «спокойной ночи» и слово «спать».

  Я расстелила одеяло, уложила на нее Руточку, легла рядом, обняла ее всем  телом, чтоб она не видела ветеринара, и… «спокойной ночи, будем спать, спать, спать…».

   Дорогие родители! Если вы хотите завести собаку для себя, взвесьте свои возможности -  материальные (содержание дорого),  физические ( времени уходит много), моральные (очень больно расставаться) и покупайте. А если для ребенка…

   Вот, что придумала моя соседка. После многочисленных слезных просьб своей дочери-школьницы о приобретении собаки, соседка купила поводок, ошейник и две собачьи миски для воды и пищи. Этим   продемонстрировала свою готовность  купить собаку. Но поставила условие: дочь должна была в течение месяца ежедневно (и в будни, и в выходные) «выгуливаться» рано утром и вечером перед сном. Девочки хватило ровно на неделю – вопрос о покупке собаки отпал автоматически.

    

                                                       

                                                                        Татьяна Борисовна

                    

 

ТАНЕЦ ЖИВОТА

 

Седьмой день голодания. Я иду на танцы. Нет, не на вечер «Для тех, кому за 30» (хотя мне таки да – за 30!), где ищут себе мужа под предлогом потанцевать. И, понятно, не на дискотеку, где ищут экстези под тем же предлогом. Я занимаюсь восточными танцами или, как это еще называется, танцем живота.

Восточный танец не для кавалеров, он одиночный по определению. Понятно, что он без экстези. Впрочем, экстези заложено в нем самом. Это эйфория от собственной грациозности, гибкости, изящества.

Танец понятен без слов. Для тех, кто умеет его прочитать. Впрочем, каждый читает его по-своему, и потому он каждому зрителю интересен. Не только восточному.

Я хожу на занятие танцами с 18-летними девчушками. Плоские животики, милые, наивные улыбки, жизнерадостный смех колокольчиками – безо всякой причины, просто от полноты молодости. Я любуюсь ими. Они дают мне тонус. В смысле - есть, куда стремиться…

Я была такой …. лет назад. Когда по моей жизни еще не проехал вездеход. Когда она, жизнь, еще не размазала меня по стенке. Да уж… вспомнить страшно…нечто бесформенное и отвратительное… В страданиях человек некрасив. Он красив в танце.

Хм, сказал бы мне кто-нибудь тогда, что я буду вилять бедрами под знойную восточную музыку, извиваться коброй под дудочку факира, которого я же сама и придумала. Ха-ха.

Когда я впервые пришла на занятия, то крепко засомневалась. Девушки-то, кроме своих 18 лет, уже имели танцевальный опыт – кто фламенко, кто народных, кто балета. А я… мне предстояло с нуля. Из танцев у меня в прошлом только вездеход. С нуля для тех, кому за 30 (и хорошо за 30!) сложновастенько.

Ободрило то, что сперва я была не одна. Была еще девушка лет под сорок (а может, она такой казалась от избыточного веса). Девушка пыталась вникнуть в танец. Сбивалась, снова пробовала… Я подумала: она ведь отважилась…

Ну вот и я отважилась.

Девушка за 30 быстро сошла с дистанции. Не знаю, что ее снесло – заботы, неуверенность в своих силах, финансовые затруднения или лишний вес.

А мой вес? Может ли он стать помехой? Плоские животики моих коллег по танцам намекали мне, что да.

Не могу назвать себя толстой. Не могу назвать себя даже весьма упитанной. Но мне было, с кем себя сравнивать. И, конечно же, эту преграду на пути к полноценному танцу живота мне по силам устранить (возраст и вездеход - не по силам).

Сразу оговорюсь. Семь дней голода – это не так уж невыносимо, как может показаться сначала. Но – при условии, что голодаешь правильно. Это значит – не прибавляя себе страданий, а убирая из себя все лишнее. Ты думаешь не о той тяжести под ложечкой, которая сопровождает уход каждого лишнего килограмма, а о той легкости, которая появляется с каждым таким уходом.

Чем ты легче, тем проще тебе взлететь.

Я иду на танцы на седьмой день голода. Девочки сыты. Мамы им приготовили вкусные завтраки, и дома их будет ждать не менее вкусный обед. Но лучше не думать о других. Эти шаровары с блестками, этот, изящно повязанный набедренный пояс со всеми его висюльками-монетками, которые будут звонко дребезжать при каждом движении бедрами…Эти легкие тапочки, позволяющие сделать шаг просто-таки кошачьим, вкрадчивым. Талия, живот - открыты. Я смотрю на себя в зеркало, большое – от пола до потолка – зеркало. Что я там вижу? Плоский живот. Мой живот. Сейчас он всем вам покажет. Дайте только сделать разбег…

Разминка - в полсилы. Силы нужно сохранить на танец. Наклоны головы вправо и влево, наклоны туловища. Круговые движения плечами назад. Круговые движения плечами вперед. Раскручивание бедер.

Да, это только раскручивание, только подступы к танцу. Все эти наклоны и приседания на пружинистых ногах, которые приходилось совершать в прошлом – просто разминка, какой бы затяжной она не была. «Когда вы почувствуете каждую часть своего тела по отдельности и приятное тепло во всем теле, – говорит Леночка, наша восточная красавица-танцмейстерша , - будем приступать непосредственно к танцевальным движениям». Еще в той книжке - о танце живота, которую она мне дала - я прочла, что начинающим нужно сперва освоить основную хореографию, понять, как ведут себя отдельные части тела, вникнуть в характер танца и музыки. «Научившись отдельным движениям, - написано там, - вы должны составлять из них связки и комбинации, из которых будет строится танец. Ну а потом - сплошная импровизация!»

Все понятно. Даже для начинающих.

И вот эта музыка. Толчок снаружи. И мой толчок изнутри. Они сливаются. Вспышка. Мы начинаем.

Я начинаю.

Нет девочек, нет даже Леночки, нет этого зала, устеленного ковролином. Только я и музыка. Она - как жар-птица, которую нельзя поймать, но за которой можно лететь.

Этот такт – пульс. Удары сердца не остановить. Сердце качает кровь даже тогда, когда мы об этом не думаем. Даже когда говорим «в жилах стынет кровь», на самом деле она не стынет, это нам так кажется, она циркулирует по нашему телу, чтобы мы могли двигаться дальше, вперед.

Но эта мягкость, эта женственность, которая струится из магнитофонных динамиков… Или из меня? Эти нежные волны – как ветерок по степи, он прогибает и выпрямляет высокие травы… Хочется раскачиваться в такт и гнуться вместе с ними, ведь кто умеет гнуться, тот не сломается. Качели бедрами, вперед-назад, вправо-влево. Скручивание. «Египетские руки» - ладони плоские, словно мы преподносим кому-то блюдо с лакомством. Преподносим? Значит, оно у нас есть – это блюдо с лакомством. Ха! Конечно же ! Или вы что, думаете, что восстать после вездехода – это как чхнуть? Есть нечто внутри, что не позволяет целиком распластаться. Пружина, которая после сжатия распрямляется. Хотите? Поделюсь. Ладони плоские – «египетские руки».

Хоп, змейка, волна каждой рукой в отдельности. А музыка заливается… Кругом все солнечно… Нога на носочке, движение бедрами, восьмерка. Это мои бедра такое выкамаривают?

Мои. Трясочка, трясочка, трясочка. Все монетки позванивают на моем поясе, как бубенчики.

Переменный шаг с ударом бедра. Такая точка на каждом повороте. Хоп! Прошлась. Хоп! Точка. Получается многоточие. После каждого удара – точка и пошли дальше. Удар-точка – это не конец, это продолжение движения, только с акцентом. А что? Разве у меня не так? Если б не так – меня бы кто-то видел на этих танцах?

Впрочем, мне и не нужно, чтобы меня кто-то видел. Зрителей я создам себе сама – в своем воображении, достойных. Не тех, кто жует попкорн, глядя на мою грациозность.

…Музыка всхлипывает. Но только для того, чтобы потом вспыхнуть. Удар, точка. Удар, точка – я вся в движении, вся в ритме. Мысль о том, что я седьмой день голодаю, теряется где-то между этими ударами. Они – сильнее.

«О, хабиби (любимый)…», - поет, нет, стонет восточная женщина…

Мой хабиби там, в толпе, но я танцую вроде бы для всех. На лету, на полуобороте во время вращения ловлю этот взгляд – глубина, сила, доброта. Ради этой вот доброты… Хоп! Закруточка. Хоп! Поворот, нога в сторону – арабеск.

Это танец с платком, большим газовым платком, просто невесомым и - цвета неба. Вот он почти задрапировал меня – я держу его на вытянутых руках. Мое лицо скрыто от всех. Кроме хабиби. Он-то знает, какая я на самом деле.

Хоп – глаза! Молния! Удар! Мой взгляд пронзает его – мурашки по телу. Хабиби держит удар. Этот танец он умеет читать. Он живет в этом моем танце, хотя и остается на расстоянии. Совсем не обязательно делать со мной все повороты и змейки. Достаточно следить глазами, полными любви. Хоп! Закруточка! Переменный шаг с ударом бедра.

Все эти мужчины в зрительном зале… Они смотрят неотрывно – на каждый мой шаг, на каждую мою волну. Я как бы принадлежу им. На самом деле в этот момент они принадлежат мне. Все до одного. До того самого, для которого только и танцую.

Хоп! Закруточка. Хоп! Поворот.

И когда эти взгляды уже становятся масляными и вязкими, я раскрыливаю платок небесного цвета. Концы его зажаты у меня между пальцами, а руки - широко в стороны. Если вы когда-нибудь видели, как лебедь взлетает…

…И нет зеркала. Нет зала, устеленного ковролином. Нет никаких девушек, которые рядом делают вроде бы то же, что и я. Нет всех этих придуманных зрителей и этого мифического хабиби, который, такой славный, уже поверил, что я на самом деле существую - вот в таком вот телесном виде – с плоским животом…

Прощай, хабиби, ты славный парень. И тебе повезло, что ты – не со мной. Потому что я женщина не восточная, я летучая. Мой синий газовый платок растворяется в синеве небес. Облака обволакивают меня, как музыка. Впрочем, музыка на этой высоте тоже звучит. Но иная. Небесная музыка, которая на земле может быть и не слышна. Ее слышит только тот, кто на высоте. Кто смог воспарить. Это музыка полета, музыка свободы. Легкости. Невесомости. Ее не могут задавить вездеходы. Она выше их.

Потрясающе, как легко танцевать без лишних килограммов.

Потрясающе, как легко танцевать без лишних лет.

Это все танец живота.

«Живот» на старославянском – это «жизнь».

 

                                                                 Ольга Иванова

 

 

 

 

 

ВАЛЬС

 

 

Ты зря, дружок мой, разволновался,

Я не пьяна.

Мы кружим в вальсе, всего лишь в вальсе,

Так ведь весна...

 

И руки-крылья тебе на плечи

Я положу

лишь в этом танце, лишь в этот вечер.

Пока кружусь.

 

Твой робкий шопот и мой румянец...

Блеск наших глаз...

Все это танец... Все это танец...

один лишь раз.

 

Я от помоста и до порога

В твоих руках.

Закончим танец, - я стану строгой.

Увы и ах...